Музей лісу та сплаву був єдиним в Європ
Подорожуючи Закарпаттям, не раз доводилося чути дивне слово «Бокораш». У когось із місцевих жителів була така прізвище, і навіть так називався певний район у горах. Насправді, як стало відомо пізніше, «Бокораш» – це не що інше, як плотогон. Тобто людина, яка сплавляє ліс по гірській річці. Дійсно, видобуток деревини в Карпатах з давніх-давен був одним із основних способів заробітку місцевих жителів. Пізніше, в часи індустріалізації, обсяги та потреби в деревині зростали, тому й з’явився такий транспортний метод, як сплав лісу гірськими потоками. Він був поширений по всій території Карпатського регіону, де були придатні для цього річки.
Лише кілька років тому, відвідуючи озеро Синевир, планували також побувати в єдиному в Європі Музеї лісу та сплаву, який мав розташовуватися десь поруч на річці Чорній. Однак так і не вдалося туди потрапити, оскільки місцеві розповідали, що музей був знищений потужним паводком ще в 1998 році. З одного боку, дивно, як таку перлину досі не відновили, а з іншого – просто стало цікаво, що саме міг представити туристам цей музей.
Як ми вже згадували, професія «сплавщиків» була досить поширеною в карпатському регіоні, тому вона відобразилася не лише в традиціях гірського населення, але й у культурі та народних піснях. Саме під час індустріального розквіту в 1868 році на річці Озерянці (Чорна річка) було побудовано унікальну гідротехнічну споруду для регулювання рівня води в річці, що дозволяло підтримувати необхідний рівень води для сплаву лісу. Річка Озерянка була транспортним коридором, по якому ліс подорожував до річки Тереблі та в Угорщину. Ця конструкція в народі отримала назву Кляуза (з німецької «ущелина»). Тепер стає зрозумілим фразеологізм «написати кляузу», тобто злисти когось. Отже, ця споруда передбачала грублю з системою воріт, які дозволяли зливати частину води з водосховища. Все виглядало десь приблизно так: відкривалася кляуза, і плот сплавщиків стрімким потоком мчався до наступної кляузи, і так, поки не добирався до повноводної річки. Таке регулювання рівня води дозволяло майже цілий рік транспортувати деревину. Крім цього, система воріт на зиму повністю відкривалася, захищаючи місцеве населення від несподіваних паводків.
Але час плотогонів минув, залишивши для нащадків дивні гідротехнічні споруди. І ось у 1966 році в Синевирське лісництво на роботу приходить лісничий Іван Квак, який, власне, стає ініціатором створення в старій австрійській споруді поряд з давнім водосховищем Музей лісу та сплаву. А тепер трохи термінології. Хто такий Бокораш ми вже знаємо, а от походить він від слова Бокор – великий пліт. У той час Бокор складався з таблів. Табл – секція плота з стовбурів однакової довжини. Дослідники розповідають, що з’єднувати табли в бокор було дуже відповідальною справою, оскільки коли відкривалася кляуза, вся ця конструкція стрімким потоком вирушала в далекий шлях. Тому в створеному музеї можна було побачити і табли, і Бокор, і навіть ризи, за якими ліс доставлявся до річки. Також музей розповідав про побут сплавщиків. Варто зазначити, що сплав лісу припинили використовувати в 50-х роках 20 століття. А в 70-х роках зусиллями працівників тресту Закарпатліс було відреставровано споруду вже на той момент музею, і він отримав новий поштовх для розвитку. Наступна реставрація відбулася на початку 90-х. Однак, на жаль, у 1998 році повінь поставила крапку в функціонуванні музею.
Дивно, але досі в путівниках розповідається про Музей лісу та сплаву як про здійснений факт, хоча туристів чекає вирва на місці колишньої споруди. І все ж, коли ми готували цей матеріал до публікації, стало відомо, що меценати та влада вже виявили інтерес до відновлення музею, який цілком може стати візитною карткою не лише Межгорья та національного парку «Синевир», але й Закарпаття в цілому, адже ще раз нагадаємо, що в Європі нічого подібного досі не існує.
